Toda

Самих приватних правил

З появою в Україні інституту приватних виконавців сфера виконання судових рішень стала більш конкурентною. Як зазначають юристи, сьогодні комерційні структури в більшості випадків звертаються саме до приватних виконавців. Ефективність «приватників» підтверджує і судова практика - з'явилися нові категорії спорів, коли боржники шляхом оскарження дій або бездіяльності приватного виконавця прагнуть перевести виконавче провадження від приватного виконавця в органи державної виконавчої служби України. І для цього необхідно ні багато ні мало - наявність раніше відкритого державним виконавцем провадження стосовно цього боржника.

Применению такой схемы «перевода» способствовали пробелы в профильном законодательстве, а также вывод Большой Палаты Верховного Суда (ВС), согласно которому при исполнении судебных решений действует правило существования одного исполнительного производства о принудительном исполнении в отношении одного должника независимо от количества судебных решений и юрисдикций, в которых были приняты судебные решения, и от количества взыскателей.

Але в грудні 2018 року Велика палата ВС відступила від цього висновку, уточнивши його в постанові від 5 грудня 2018 року по справі № 904/7326/17, і акцентувала увагу на тому, що стягувач не може бути позбавлений передбаченого новим законодавством права вибору між приватним виконавцем і державним для примусового виконання винесеного на його користь судового рішення.

Так, відповідно до обставин справи, в грудні 2017 ПАТ «Д» звернулося до суду зі скаргою на дії та бездіяльність приватного виконавця - гр-на Л., який проводив виконавчі дії за наказом Господарського суду Дніпропетровської області, виданого для виконання рішення цього ж суду, яким на користь ТОВ «П» з ПАТ «Д» стягнуті грошові кошти. Скаржник серед іншого просив визнати неправомірним бездіяльність приватного виконавця, виконана в непередачі відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби (ДВС) виконавчих проваджень для залучення їх до зведеного виконавчого провадження, а також просив зобов'язати приватного виконавця передати виробництва в ДВС. В обґрунтування скарги ПАТ «Д» вказало, що перше виконавче провадження про стягнення з ПАТ «Д» грошових коштів було відкрито ДВС ще в травні 2017 року, а в липні того ж року постановою держвиконавця провадження стосовно боржника об'єднані в зведене виконавче провадження. У свою чергу, приватний виконавець постанови про відкриття виконавчих проваджень щодо стягнення з ПАТ «Д» грошових коштів прийняв в грудні 2017 року.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 2 січня 2018 року скаргу на дії приватного виконавця задоволена частково. Суд вказав, що в силу положень Закону України «Про виконавче провадження» наявність двох і більше зведених виконавчих проваджень щодо одного й того ж боржника є неприпустимим, оскільки порушується принцип черговості задоволення вимог стягувачів у разі недостатності стягнутої суми для задоволення їх вимог.

З таким висновком погодився і Дніпропетровський апеляційний господарський суд, який залишив без змін ухвалу місцевого господарського суду.

У поданій на ухвалу та приймаючи постанову місцевого та апеляційного господарських судів касаційної скарги приватний виконавець просив їх скасувати, на підставі того, що судами не був врахований принцип диспозитивності виконавчого провадження, що полягає в наданні права стягувачу визначати орган, який буде здійснювати примусове стягнення, вибираючи між державною службою і системою приватних виконавців. Також зазначалося, що ні Закон України «Про виконавче провадження», ні Інструкція з організації примусового виконання рішень (затверджена наказомМіністерства юстиції України 2 квітня 2012 року № 512/5, в наступних редакціях) не зобов'язують приватного виконавця передавати матеріали виконавчого провадження до органу державної виконавчої служби для залучення до зведеного виконавчого провадження.

Розглянувши касаційну скаргу, Велика палата Верховного Суду (ВС) визнала її підлягає задоволенню з таких підстав.

Зокрема, ВС погодився з доводами приватного виконавця щодо необхідності дотримання принципу диспозитивності виконавчого провадження, який полягає в наданні стягувачу права вибору пред'явити виконавчий документ для примусового виконання до органу ДВС або приватному виконавцю. При цьому суд зазначив, що застосування правила обов'язкової передачі виконавчого провадження від приватного виконавця державного і навпаки призведе до порушення основоположного принципу диспозитивності, порушення права стягувача на вибір виконавця, передбаченого законом. На підтвердження такого висновку Велика палата ВС додатково зазначила, що системи державного і приватного виконання судових рішень не є рівноцінними і взаємозамінними. Для стягувача має значення, до кого звертатися, оскільки умови співпраці з державним і приватним виконавцем різняться.

«Необхідність передачі виконавчого провадження іншому виконавцю, першим відкрив виробництво, може створити суттєві складнощі як для стягувача (наприклад, якщо виконавець, першим відкрив провадження щодо боржника, знаходиться у віддаленій від стягувача місцевості), так і для приватного виконавця, який буде змушений виконувати виконавчі документи по всій території України, не маючи для цього відповідних можливостей і ресурсів. Це може викликати суттєве збільшення витрат на виконання, які буде змушений нести стягувач і які можуть бути не покриті за рахунок боржника », - підкреслює ВС.

Також ВС погодився з доводами касатора про порушення судами першої та апеляційної інстанцій принципу диспозитивності виконавчого провадження, що вказали на обов'язок приватного виконавця передати виробництво органу ДВС, і зазначив, що передача виконавчого документа або виробництва від приватного виконавця до іншого приватного або державного виконавця може здійснюватися лише за заявою або згоди стягувача.

Висновки судів про черговість задоволення вимог стягувача Велика палата ВС визнала помилковими. Зокрема, суд підкреслив, що передбачені статтями 45 і 46 Закону України «Про виконавче провадження» правила розподілу стягнутих з боржника грошових сум і черговості задоволення вимог стягувачів підлягають застосуванню в межах одного конкретного виконавчого провадження, а не в цілому до всіх виконавчих проваджень щодо боржника. Крім того, в разі платоспроможності боржника та недостатності стягненої суми для задоволення вимог стягувачів одночасне наявність зведених виконавчих проваджень на виконання ДВС і приватних виконавців чи не порушує передбаченої порядку черговості задоволення вимог стягувачів.

Також в своїй постанові Велика Палата відступила від свого ж виведення, викладеного в постанові від 14 березня 2018 року по справі № 660/612/16-ц, уточнивши його наступним чином: стаття 30 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає обов'язок лише державного виконавця передати відкрите виконавче провадження іншому державному виконавцеві, який першим відкрив виконавче провадження, для виконання ним в рамках зведеного виконавчого провадження кількох рішень щодо одного боржника. Приватний виконавець не зобов'язаний передавати виконавчий документ або виконавче провадження для виконання того державному або приватному виконавцю, який першим відкрив виконавче провадження щодо боржника, для виконання декількох рішень щодо одного боржника в рамках зведеного виконавчого провадження.

Своєю постановою Велика палата Верховного Суду скасувала рішення судів першої та апеляційної інстанцій і прийняла нове рішення про відмову в задоволенні скарги ПАТ «Д» на дії (бездіяльність) приватного виконавця.

Джерело: Юридична Практика