Toda

ТОВки з молотка: про примусову реалізацію ТОВ у виконавчому провадженні

Не так давно в Україні запрацював новий Закон "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" (далі – Закон). Однак задовго до набуття чинності (і навіть до ухвалення) Закон викликав цілу серію обговорень, коментарів, дискусій щодо змісту положень. І хто тільки з фахівців його не обговорював – цивілісти, господарники, корпоративники, судовики – тем для обговорення було не злічити. Єдине, занадто скромними виявились виконавці – фахівці зі стягнення, які лише відзначили для себе наявність у Законі норм, що дозволяють звертати стягнення на частку боржника в товаристві. Однак можливості використання цієї процедури для багатьох залишаються поки що не до кінця зрозумілими.

Незрозумілість обумовлено рідкісною практикою звернення стягнення на частку боржника в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, а якщо така частка становить 100 %, то й на саме товариство загалом (тут і далі під товариством розуміється як товариство з обмеженою, так і з додатковою відповідальністю). Ідеться про випадки примусового виконання рішень судів, за якими для погашення боржником боргу виконавцями (як державними, так і приватними) звертається стягнення на все майно боржника, у т. ч. і на належні йому частки в статутному капіталі господарських товариств.

Хоча справедливості заради необхідно зазначити, що попереднє законодавство не обмежувало виконавця в можливості звернення стягнення на частку боржника в статутному капіталі. І нормативне обґрунтування під таке стягнення також було – за Законом "Про виконавче провадження" виконавець зобов'язаний звернути стягнення на майно боржника. А до поняття "майно" в Цивільному кодексі України (стаття 190), крім речей, включено також майнові права. Крім того, стаття 147 Цивільного кодексу України, яка була раніше, прямо передбачала можливість відчуження частки в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю. Однак самого механізму відчуження такої частки в законодавстві не було. Точніше сказати, навпаки, були законодавчі перешкоди в оформленні переходу права власності на цю частку в разі її відчуження. А всі спроби обійти такі перешкоди завершувалися для виконавців обвинуваченнями в "рейдерстві". Адже без згоди самого учасника позбавити його належної йому частки неможливо, як і без згоди інших учасників товариства.

Поняття "згода" у товаристві є наріжним каменем його правової природи – це згода на спільну діяльність для досягнення єдиної комерційної мети. Фактично без згоди товариство не зможе функціонувати. На необхідності згоди між учасниками також постійно наголошується в Законі: необхідна згода на створення товариства (корпоративний договір – стаття 7); згода на здійснення значних правочинів (стаття 44); згода на управління через загальні збори (статті 33 – 34); у тому числі згода на відчуження часток у товаристві третім особам (статті 20 – 21).

Однак примусове звернення стягнення на частку учасника в товаристві передбачає можливість відчуження частки без згоди таких учасників (і передусім самого власника частки). Адже, умовно кажучи, в усталеному "дружньому" колективі однодумців – учасників товариства може з'явитися непроханий гість, який швидко порушить сталу синергію між учасниками. І тоді товариству, як правовому інституту, побудованому на взаємній згоді, може прийти кінець.

Тобто правова природа процесу примусового стягнення вступає в конфлікт із правовою природою самого товариства, або, інакше кажучи, це дві несумісні речі.

Але, з іншого боку, часто-густо трапляються ситуації, коли в боржників іншого майна, на яке можливо звернути стягнення, крім як частки в товаристві, немає. І невже тоді заради збереження чистоти правової природи товариства можна не виконувати рішення суду?

Судячи з усього, законодавець це врахував і спробував до певної міри узгодити необхідність досягнення справедливості як під час виконання рішення суду, так і в разі функціонування товариства. Це виражено в статті 22 Закону, що передбачає звернення стягнення на частку учасника в товаристві. Не вдаючись у деякі деталі, за загальною схемою виконавець:

– накладає арешт на частку, про що повідомляє товариство;

– отримує від товариства документи, необхідні для визначення вартості частки;

– після визначення вартості пропонує викупити її іншим учасникам товариства;

– за відсутності "бажаючих" із-поміж учасників передає частку для реалізації на аукціоні в загальному порядку.

Хоча наведена узагальненість схеми є й у Законі, усе одно виникають резонні питання:

– чи можливе оскарження проведеної виконавцем оцінки вартості частки (адже вартість може бути визначена в такому розмірі, що ніхто з учасників свідомо не захоче її викупити);

– у який строк учасники повинні повідомити виконавця про своє бажання викупити частку;

– що робити виконавцю, якщо всі учасники заявили бажання викупити частку (Законом не передбачено проведення конкурсу між ними);

– у який строк має бути укладено договір купівлі-продажу частки, хто є продавцем (виконавець чи боржник?), а також куди зараховується оплата.

Закон "Про виконавче провадження" теж не дає відповідей на ці питання, незважаючи на те, що його було доповнено спеціальною статтею 531 з гучною назвою "Особливості звернення стягнення на частку учасника товариства з обмеженою відповідальністю, учасника товариства з додатковою відповідальністю". Ця стаття одним коротким, але геніальним за своєю простотою реченням указує, що всі особливості визначаються Законом.

Але чи обов'язково такі питання виникатимуть на практиці? Можливо, їх удасться уникнути? І тут знову все залежатиме від згаданого нами поняття згоди між учасниками товариства. Якщо учасники погодяться позбутися "боржника" у своїх рядах, то у виконавця, звичайно ж, проблем зі зверненням стягнення на частку не буде. Однак, якщо учасники в єдиній згоді захочуть підтримати свого "товариша", то, наприклад, висловивши згоду на викуп частки, досить легко пояснять виконавцю, що строками викупу вони не обмежені, тоді ніякого примусового продажу частки не буде. У старорежимній юридичній літературі товариство навіть так і називалося – "товарищество", тобто колектив справжніх товаришів, які пов'язані обов'язком підтримувати одне одного у всіх питаннях спільної діяльності.

При цьому дивує, що Закон не передбачає такого компромісного варіанта викупу частки, як викуп самим товариством. На нашу думку, це могло б зняти багато спірних питань, що стосуються поняття згоди в діях товариства та його учасників.

Тепер варто розглянути можливості перереєстрації частки учасника товариства в разі, якщо виконавцю все-таки вдалося в обхід волі інших учасників передати частку на примусову реалізацію. Відповідні зміни також було внесено до Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань".

Статтю 17 згаданого Закону було доповнено новою редакцією частини 5, у якій вказується, що для державної реєстрації змін до відомостей про склад учасників товариства подають (крім загальних документів) акт приймання-передавання частки у статутному капіталі товариства (підпункт "ґ" пункту 3). З усього переліку це єдиний документ, який може підходити під поняття акта придбання майна на публічних торгах, який видає виконавець. При цьому зазначається, що такий акт підписує особа, яка набула частку в статутному капіталі товариства, або особа, яка її передала. Ким повинна бути особа, яка передає (виконавцем чи боржником), і чи допускається альтернатива щодо суб'єкта подання, цей Закон, на жаль, не уточнює.

Зрозуміло, що за таких формулювань Закону обов'язково буде потрібна ще "згода" і державного реєстратора, який проводитиме реєстрацію змін, – згода з виконавцем на однакове розуміння норми Закону щодо ідентифікації документа, який подають, і правильного визначення суб'єкта подання. А такої згоди, як засвідчує попередній досвід, ще жодного разу не вдавалося досягти.

Хоча, звичайно, у набувача частки залишиться можливість віднайти таку згоду в судовому рішенні, яке зобов'яже реєстратора провести необхідну реєстраційну дію. Однак при цьому ні покупцеві, ні виконавцеві, а вже тим паче судді обвинувачення в "рейдерстві" точно не уникнути.

Але найголовніше, до чого варто повернутися, це початок процедури звернення стягнення на частку – її арешт. Адже, не забезпечивши обмеження самостійного відчуження боржником частки, ні про яке стягнення (навіть за добровільної та загальної згоди) уже не йтиметься. Зважаючи на специфіку предмета арешту, зрозуміло, що однієї постанови виконавця мало – його потрібно зареєструвати. І зазначений Закон "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань" у статті 25 підказує, що це здійснює державний реєстратор у Єдиному реєстрі у вигляді арешту корпоративних прав (зі змісту статті 167 Господарського кодексу України до поняття корпоративних прав входить також частка в товаристві).

Однак згаданий вище Закон уточнює, що арешт проводиться тільки на підставі судового рішення, та ще пред'явити його може або суд, або державна виконавча служба. Тобто ні про які постанови виконавця в Законі не йдеться, а вже тим паче можуть і не намагатися це зробити приватні виконавці – як суб'єкти звернення до реєстратора вони взагалі не передбачені.

Єдиний варіант для виконавця поки що залишається реєстрація арешту частки в Реєстрі обтяжень рухомого майна, але знову-таки з перспективою судового позову, оскільки державний реєстратор не перевіряє інформацію цього Реєстру під час реєстрації переходу частки учасника в товаристві.

ВИСНОВОК:

Отже, попередній аналіз засвідчив, що норми Закону особливо не змінили наявну й до його ухвалення можливість звернення стягнення на частку учасника товариства. Тобто необхідність наявності згоди інших учасників товариства на відчуження частки все ще потрібна. А рішення суду може й заждати.

Автор: Олексій Соломко

Джерело: Ліга закон